Іванченко Ольга Миколаївна

Іванченко Ольга Миколаївна народилася 13 серпня 1945 року в селі Галиця Ніжинського району. Жила з мамою, Анастасією Федорівною. Росла без батька, бо він залишив її матір ще вагітною. Й Оля побачила його вперше, як ходила вже до 7 класу, коли навідався у село до своєї матері. А восьмикласницею – влаштувалася в сільській раді посильною. Хоч якийсь був підробіток. Проте, як закінчила вісім класів, з цієї роботи звільнили. Й відстояти її не було кому.
У 1961 році переїхала разом з матір'ю в село Білорічицю. Й пішла в радгосп доїти корів. Хоч сама ще добре не вміла це робити. Довелося вчитися. А що зробиш? А доїли тоді вручну. Й групи були немаленькі: по п'ятнадцять корів. Та, не дивлячись на втому, все ж таки, хоч зрідка, але знаходила час й присідала до вишивання.
А десь через рік, в листопаді, Ольга Миколаївна виходить заміж за місцевого водія Миколу Васильовича Іванченка. Й одне за одним вони спородили троє діток: Любу, Інну, Миколу.
І для них Ольга Миколаївна вишивала то тапочки, то сорочечки, хоч як їй ніколилось. І на душі ставало радісно, адже у вишивці знаходила собі розраду. Й появлялися в хаті вишиті наволочки, простині, рушники. Й кімнати мовби розквітали в дитячому лементі.
Микола Васильович згодом, як кажуть, з машини пересів на трактора – став трактористом. А Ольга Миколаївна, як підросли трохи діти, пішла працювати у польову бригаду, а взимку, як у полі кінчались роботи, знову доїла корів. Адже діток треба було ростити, годувати, одягати, взувати. Нелегко жилося. Та зимовими вечорами, коли всі вже влягалися, бралася до вишивання. Й на полотні з'являлося різнобарв'я квітів, з'являлися птахи, що здавалося, ось-ось заспівають.
Сплинули літа. Повиростали діти. Й настав час одруження. Й для них мати повишивала весільні рушники. А згодом – защебетали онуки: Сашуня, Наталочка, Славко, Маринка, Сергійко, Назарчик. Тож Ольга Миколаївна, звичайно, вишила і їм весільні рушники. Вже й правнуки є: Максимко й Богданчик.
Знаємо, для вишивання треба час, уміння й терпіння. І завдячує славна вишивальниця своєму чоловіку, Миколі Васильовичу, що він завжди підтримував її в любому ділі, брав на себе й за неї господарські турботи.
Її чудесні витвори прикрашають не тільки світлиці своєї хати, а й оселі дорогих дітей та онуків.
І вдячна Ольга Миколаївна неньці, що навчила вишивати.

Антоніна Петрівна Мішенко

Антоніна Петрівна Мішенко із Вінничини, з подільського краю. Народилася в селі Обідне Немирівського району в сім'ї Мартинівських Петра Павловича та Юстини Петрівни.
Вісімнадцятирічною дівчиною приїхала на Чернігівщину в село Білошапки працювати на цегельному заводі. В дорогу кликала романтика, прагнення до самостійності, та й матеріальна підмога не була зайвою, адже в сім'ї виростали сестри: Леся, Зіна, Павліна, Надія. Та й залишилася Антоніна Петрівна в Білошапках на все життя.
А потім, впродовж усіх трудових років, працювала на фермі телятницею, дояркою. Разом із чоловіком, Іваном Васильовичем, звели будинок. За сумлінну працю нагороджувалась медалями, одержувала подяки від керівництва, заносилася на Дошку пошани. Вона – ветеран праці. Завжди Антоніна Петрівна до людей добра і душевна, щира і привітна. Зараз – на заслуженому відпочинку.
Любов до вишивання бере початок з далекого дитинства, коли навчалася вишивати у шкільному гуртку. І часто згадує з подякою свою наставницю, Зінаїду Пилипівну, яка вчила її робити перші несміливі стьобки, підбирати кольори.
Антоніна Петрівна вишиває в кожну вільну хвилину, хоч і господарство тримає чималеньке: у сажку хрюкають поросятка коло свиноматки, поруч – кози і вівці, мов колобки, з кучерявою вовною, і виводок в'єтнамських поросят чорних-пречорних... А ще – і корова... І всі потребують догляду. Але вишивання – не забуває... І голку бере у свої невтомні руки... Кладе хрестики... І в спомини переноситься. І скільки себе пам'ятає – все вишивала. І кули б не йшла – все брала торбинку з вишиванням. І яке ж привілля було навесні, коли піднімалась трава і пасли телята в полі під Дубиною і в Безуглівці. Ось там було часу. Так захоплювалася шитвом, що й телята пропасала. А вони ж, капосні, видно бачили, що пастушці не до них, та й забредуть у верболози, чи в ставок позалазять. І тоді бігає за ними, зганяє докупи. А старший пастух ще й кепкує з неї: «Бігай... Бігай, Тонько, знатимеш, як вишивати».
А їде до сестер на Вінничину – й вишивку бере із собою. Одного разу, чекаючи на свій поїзд у Гребінці, за вишиванням півночі просиділа. Якраз вишивала ікону Божої Матері. Якийсь чоловік довго придивлявся до її рукоділля. А тоді підійшов і поцікавився, чи не продала б вона йому ту ікону. Давав чотириста доларів. Але ж ікона була ще недошита.
Часто вишиванки Антоніни Петрівни беруть на різні виставки.
Свято вона зберігає старовинний український костюм, котрий дістався їй від свекрухи Клавдії Тимофіївни, у якому та виходила заміж у шістнадцять літ. Й Антоніна не раз його одягала на народні гуляння, а чи на інші свята.

Антоніна Петрівна вишила і весільний рушник для онука Сергія. І вишиває невеличку подушечку для правнучка Іллюшки, який зовсім ще маленький. А зятю Івану Юрійовичу вишила сорочку, бо працює завідуючим в сільському Будинку культури.
Ось така наша вишивальниця. В її поважному віці відпочивають, а їй без діла не сидиться. Вона ж – і пасічник... Доглядає за вуликами... За бджолами. Вони трудолюбиві – як і вона.
Оселя – вся у вишивках: і картини, і рушники, і ікони, і сорочки... Ніби сміються зі стін жоржини, шепочуться дубові листочки, кивають червоними голівками маківки, а лелеки – от злетять у височінь.
Багато вишиванок роздано людям, подаровано рідним.
Тому й довгими вечорами далеко за північ горить світло в її хатині. Це Антоніна Петрівна вишиває.

Надія Михайлівна Гайдай

Надія Михайлівна Гайдай народилася в селі Линовиця Прилуцького району Чернігівської області 31 липня 1938 року, в сім'ї Шевченків – Михайла Герасимовича та Ганни Яківни.
Батько після війни, починаючи з 1947 року, все життя пропрацював на цукровому заводі «Красний» бригадиром котельної бригади. За трудову діяльність нагороджений орденом Леніна.
Спородили трьох дочок. Серед яких – і Надійку... Надію Михайлівну.
Вишивальниця має двох синів. Один живе в Маріуполі (моряк далекого плавання), другий – у Прилуках, працює в ПУТТ.
Синів звати відповідно Юрій та Володимир.
Надія Михайлівна – щира і відкрита. І ніжності в неї досить. Й за натурою своєю витончена. Не дивлячись на те, що в житті всього вистачало, вона залишається мрійницею, людиною інтелігентною.
В дитинстві жилося дуже бідно. Вона пам'ятає й роки війни, й повоєнні. Особливо голодний 1947 рік.
До школи пішла в 1945. І так їй хотілося штапельного плаття, як була вже старшою. Вважалася гарною спортсменкою. Одного разу вже десятикласницею на змаганнях (стрибках) виборола призове місце. За це їй подарували готувальню. Й залишившись зі своєю подругою наодинці, крізь сльози казала: «Ну, навіщо вона мені... Школу кінчаю...А мені так хочеться відрізу на плаття». «Віддаси брату, йому згодиться» - втішала подруга.
Після закінчення десятирічки – поступила до кооперативного професійно-технічного училища в місто Прилуки й отримала професію продавця. Й направили її на роботу в Богданівку, що поруч зі своєю рідною Линовицею, та й пов'язала усе життя із цим селом.
Вишивати вчилася в мами. Ненька вишивала й на продаж, і по замовленню. Скрутно велося... й доводилося дочкам дошивати ту чи іншу річ. А ниток не було. Хіба в перекупок діставали по дорогій ціні. То висилала сестра матері аж із Архангельска.
«Моя мама, - говорила Надія Михайлівна, - ловко вишивала». Й оте слово «ловко» вимовлялося з великою задушевністю, з великою повагою, з тугою в серці. У ньому відчувалася вдячність матусі, що привила їй і сестрам любов до вишивання. І та любов бачиться у кожній вишитій речі. І світлиця у Надії Михайлівни Гайдай – в барвистих переливах кольорів. Он куточок із образами вишитий і обмережений кружевами, а над вікнами – заквітають рушники маками червоними, а на столі – іконка Святої вечері у рожевих трояндах. А на дивані стільки різноманітних подушок, аж очі розбігаються. Там – букет бузку, на іншій – незабудки, за ними – ніжні конвалії...
Та найцікавіше в майстрині в тому куточку, де вона творить видиво. Там панує царство різнобарв'я, у якому вона і щаслива, і молодіє душею, і

забуваються всякі неприємності. Й каже Надія Михайлівна: «Треба
пам'ятати золоте правило вишивальниці – завжди починати це зі світлими думками, тоді незчуєшся, як буде й вишивка готова, і кожного разу вона радуватиме тебе і людей».
Довгих років життя Вам, Надіє Михайлівно, усмішок щасливих від онуків, миру і злагоди. Хай не покидає Вас ще довго царство різнобарв'я рідної домівки.